Скошене серце

         (поема)

                 Світлій пам’яті

                  Павла та Меланії Шадури

А літній день, мов півень пелехатий,

Розправив крила і злетіти хоче.

День у зеніті – довго ще до ночі,

У різноквітті веселиться хата.

Бабуня все клопочеться в городі,

Бо любить, щоб ні жодної зілинки.

Вляглося сонце зручно на хмаринці,

На нього зирять соняшники гордо.

Вони в городі, ніби славні зодчі,

А кукурудза молитви шепоче.

Все у городі до розмов охоче…

Лиш у бабусі смутку повні очі.

Мені пізніше та печаль відкрилась,

Коли бабуся відлетіла в ірій.

Несла вони біди важенні гирі

І горе її серце надломило.

 

Сурмили в сурми сурмачі:

– Беріть сміливо калачі!

Ті калачі були гіркі –

На них наліплені зірки,

Червоні, ніби наша кров…

І сурмлять в сурми знов і знов,

І пропонують калачі.

Хто друзі з них, а хто – рвачі,
Не кожен може розпізнать

Ту «славну» рать.

 

Дідусю, чи у снах побачу Вас,

Заглибившись у Ваші страдні очі?

Були тоді страшні осінні ночі,

Коли Ви більше не прийшли до нас,

Бо упіймали, вислідили звірі.

Невже в могилі спить спокійно кат?

Бабусю з дітьми гнали, мов щенят,

Оселя враз навік осиротіла…

 

Плакала верба під частоколом

І любисток падав їм до ніг.

Як гонили дітлахів із двору,

Сивий дуб дивитися не міг.

Груша застогнала біля хати,

А від горя похилилась лобода.

Пригортала своїх діток мати,

І вповзала, як змія, біда.

Повнилась слізьми свята хлібина.

Стогін із бабусиних грудей…

Молотила люд страшна машина,

Кров безвинних запеклась на шинах,

Зникли в пащі тисячі смертей.

 

Дідусю, Ви наснитеся хоч раз,

Я поцілую спраглі Ваші губи.

Вас рано вклали в землю душогуби

І світ навік осиротів без Вас.

Зраджена правда за гратами,

Іудами та Пілатами

Розтерзана, закривавлена,

Брилою зверху придавлена,

Пересміяна, пересуджена,

До смертної кари присуджена.

Хоч вона в таборах закатована,

Та на вічне життя закодована.

Нездоланна, непереможена,

Хоч зачовгана, заяложена,

Незалякана, незнеможена,

Незнищенна, хоч і стриножена,

З гордо піднятою головою –

Непідкупних веде за собою.

Чесна, з добрими очима,

В неї – сам Бог за плечима.

 

«Злодіяння безчесні» –

Буде вирок Судді.

Ще на гострому лезі

Затанцюють «святі».

Замордована правда

Свій підніме бокал,

І відкрито, і радо

Кине погляд у зал.

Затремтять у безсиллі

Ці облудні вужі.

Рухнуть стіни ідилій,

Як думок міражі.

 

Якби зібрать отих  усіх,

Що сплять тривожно в домовинах,

Щоб розказали нам про тих,

Хто в їхній смерті вічно винен,

Про тих розтерзаних, убитих,

Поглумлених у ріднім краї,

У краї-раї, де тополі,

Де солов’ї, де крапля волі

І крапля крові – вперемішку...

Де дід в степах ходив мій пішки,

За плугом, сіявши зерно.

Та полином зійшло воно,

Гірким, пекучим і болючим,

Бо дід пішов ген-ген за кручі.

Не сам пішов, з чужої волі.

Не взяв ні хліба, а ні солі...

Заламані за спину руки

І чорні постаті, як круки.

Хазяїн був він, той «куркуль»,

А для таких не жаль і куль.

Для них тайга, Владивосток –

Життя обірваний листок.

 

Броджу по дідовій землі,

По чорноземній тій ріллі,

Що пахне чебрецем і потом,

Там, де коріння мого роду.

Я все шукаю його слід

Багато днів, багато літ.

І горнеться полин до ніг,

І стелеться гіркий моріг,

І дзвони пам'яті гудуть

У чистім полі там і тут...

Дзвони усюди, дзвони скрізь… –

В ромашки повні очі сліз.

 

Спіткнувся день об стоголосий біль.

Скотилось сонце в лоно смутку долі..

Ви полягли у тій гіркій неволі,

А я на вашім незнищеннім полі

Все сію зерна, а збираю сіль,

Пекучу сіль, гарячу, мов сльоза,

Гірку, мов полини у нашім долі.

Ламає руки на вітрах тополя.

Нехай на все господня буде воля

Аби не повторилася гроза.

 

 

 

 

 

 

ВИ РІДКО ТАК ПРИХОДИТЕ У СНИ

 

Ви рідко так приходите у сни,

А серце гірко плаче так за Вами.

Матусю рідна, ранньої весни,

Ви поверніться разом з журавлями.

 

Без Вас сумують поле і гаї.

Травиночка по Вас росою плаче,

Для Вас в саду співають солов’ї,

І хата рідна в снах своїх Вас бачить.

 

Ви посміхніться сонечком ясним,

І світлим променем впадіть в долоні.

До Вас лечу я спогадом сумним –

Мій біль снігами впав мені на скроні.

 

Хмариночкою в небі пропливіть,

Дощинкою впадіть на землю рідну.

Розлука з Вами так мені болить,

А Ваша посмішка ясна донині квітне.

 

ВІЧНЕ СЛОВО

 

Одвічне Слово мудрості і сили

Нам Бог подарував на все життя,

Щоб ми його в своїх серцях зростили

І мали в душах щире каяття.

 

Воно, як сонце, серце зігріває.

Те Слово – хліб, дарований з небес,

І кожен в Слові тім надію має,

І пізнає, що, вмерши, – Син воскрес.

 

Цілюще, як бальзам, те Слово Боже,

Правдиве, щире, мудре і просте.

І дати все нам вічне Слово може,

Коли у серці рясно проросте.

 

Нам Боже світло через Слово ллється,

Любов нас Божа щедро огорта.

Вона усім без винятку дається,

Усім відкрита Божа доброта.

 

ТЕПЛО ДОЛОНЬ

П.П.Я. 

 

Я бережу тепло твоїх долонь –

Тепло, що гріє в світі, як вогонь.

Несу у серці, все життя несу

Твій дотик рук і почуттів красу.

 

Я віддаю тепло своїх долонь.

Долонями змету я сніг зі скронь.

Я відведу біду, візьму твій біль,

Теплом долонь зігрію в заметіль.

 

В долонях я несу тобі любов.

Ти чуєш стогін трав і плач дібров?

Ти бачиш, як тремтить в траві роса?

То не роса – то з вій моїх сльоза.

 

Зітри з моїх очей гірку сльозу.

Я поглядом тобі усе скажу:

– Спасибі тобі, рідний, за любов,

Що чую шепіт трав і шум дібров.

 

*  *  *

 

Запали в моїм серці, мій Боже, свічу,

Щоб горіла вона і повік не згасала

До зірок я на крилах, мов пташка, лечу –

Тільки б крила свої в злеті я не зламала.

 

У долонях тримаю я серця вогонь.

Коли холодно в світі, тебе я зігрію,



Подарую тепло, ніжний трепет долонь.

І в душі твоїй зоряні квіти посію.

 

МОЇ КВІТИ-ДРУЗІ

 Квіти у кімнаті – мої добрі друзі,

Заглядають в очі, коли серце в тузі.

Ніжно щось шепочуть, коли гірко плачу,

Коли вже, здається, світла не побачу.

Я ловлю їх мову тиху і таємну:

– Не сумуй – життя це дане недаремно.

Бачиш, навіть небо часто гірко плаче,

Кожна слізка-крапля щось для Бога значить.

Ніч мина, і знову ясно світить сонце,

Ми його проміння ловимо в віконце.

Бачиш, ми не плачем, хоч, бува, сумуєм,

І життя сваволю часто серцем чуєм.

Хочеться під сонце, хочеться на волю,

Але ж ми кімнатні –  бо така в нас доля.

Ти нас ніжно любиш, тим ми і щасливі,

Хоч в житті бувають хвилини зрадливі.

Часто твоя Муза тебе у нас краде,

Ніби й невелика, та для нас – це зрада.

– Ніжні мої, милі, я люблю вас дуже,

Коли ви сумуєте, мені не байдуже.

Пригорнусь я серцем, вчую вашу мову,

Доторкнусь душею, посміхнуся знову. 

*  *  *

 

Чим ближче до зими, тим більше болю.

Я ніби біла та ворона між птахами.

Із серця пісня проситься на волю,

Крилом лелечим лине над степами.

Мій дивний світ – у ньому я одна,

Хоч маю я і рідних, близьких, друзів.

Я, келих смутку випивши до дна,

Калиновим кущем горю в осіннім лузі.

Спасибі, Боже, за поезію й пісні.

По осені мій сад  в рясному  цвіті.

В моєму небі обрії ясні,

Душа сповита смутком в Божім світі.

Летять ключем у вирій журавлі.

Крилом мене запрошують з собою,

А я, мов зранена пташина на Землі,

Яка для мене – болем і журбою.

 

ОСІНЬ

На спочинок пішло вже літо,

У берізки листочок жовкне.

Під вікном догорають квіти,

І пісні солов’їні змовкли.

 Журавлині ключі у небі,

Їх тривожна прощальна пісня.

І горить у саду калина,

Як любов невблаганно-пізня.

 

Опустились тумани сиві

На осінні тривожні ниви,

А холодні ранкові роси

Заховалися травам в коси.

 

 

І коса не дзвенить у лузі,

І метелик крилом не блисне.

Похилилась верба у тузі,

А над нею журба зависла.

 

 

ЖУРБА

 

Любій матусі

 

Посадила червону калину. –

Хай твій спокій завжди береже.

Мамо рідна! До тебе я лину

Вже подвір’я не наше – чуже.

Я сьогодні на нього здалека

Подивилась – і серце зайшлось.

Там дитинства пребілий лелека

Тихо плаче, сумує чогось.

І печальними вікнами хата,

Липа схлипує гірко в журбі.

День страшний той ніколи б не знати,

Коли світ голосив по тобі.

Із криниці води не напитись.

Не пройтись на зорі по росі

Як мені по тобі не журитись?

Засвітилась в моїй ти сльозі.

У осіннім захмаренім небі,

Дикі гуси змахнули крильми.

Я горнуся всім серцем до тебе

На порозі своєї зими.

 

 

ЗІЗНАННЯ

 

Жить просто так у світі я не вмію,

Теплом душі когось завжди я грію.

Поезія – моя найбільша радість,

Моє життя, моя таємна святість.

Як я пишу – чи ямбом, чи хореєм? –

Скажу відверто, що пишу душею.

Чого сумного так у ній багато?

Бо сум і радість поруч вдвох на святі.

Чомусь мені в цім світі всього жаль,

Що навіть радість переходить у печаль.

Чи я щаслива? Мабуть, що щаслива,

Та тільки щастя те бува зрадливим.

І раною цей світ в мені болить, –

Усе життя – одна жагуча мить.

Воно промчалось верхи на коні,

Неначе дивний сон наснивсь мені.

І сонце уже котиться за обрій.

Спасибі, Боже, що до мене добрий.

 

*  *  *

Малинові губи літа

Цілують п’янкий світанок,

Дощами земля умита,

Огорнута ніжним серпанком.

Зарошені вії квітки

Тремтять від подиху вітру.

Ну що це за диво, звідки,

З якого казкового світу?

Це диво із мого степу –

Пречисто-біла ромашка.

Зіницями в синє небо,

Зчарована співом пташки.

 

РАЙ ДИТИНСТВА

 Я зростала в селі, у поліськім селі,

І від того любов у мені до землі,

До степів, до гаїв, до небесних висот.

І на рідній землі не колючий осот.

Босоніж по стерні, босоніж по піску...

Я мелодію вчула степів гомінку,

І душею пила неосяжну блакить...

Срібним птахом до мене дитинство летить,

В буйних росах купається пісня дзвінка,

І волошка сльозою з дитинства вінка.

Тихий шепіт гаїв, передзвін хлібних нив,

На світанні зорю жайвір ніжно тут пив,

І всміхалась ромашка предивна мені,

Закохалась я в очі її неземні.

І малиновий дзвін понад степом крилом,

І лелека у небі кружля за селом.

Запах м'яти, любистку і сміх чебрецю,

Васильків сині очі землі до лиця,

І цілунок зорі, вечоровий розмай –

В моїм серці дзвенить зачарований рай.

Відгукнися до мене, дитинство моє,

Із твого джерела серце стомлене п'є.

Я пораненим птахом до тебе лечу,

Журавлино ячу, журавлино ячу.