ЛЮБОВ СЕРЕД СНІГІВ

З ічнянською поетесою Любов’ю Карпенко мене листовно познайомив Ігор Качуровський – видатний поет, прозаїк, перекладач і літературознавець, який репрезентує на нашому літературному обрії високі мистецькі традиції київських неокласиків і, мешкаючи в баварському Мюнхені, пильно стежить за всіма неординарними явищами в літературному житті «материкової» України, надто якщо вони причетні до традиційної поезії. Любов Григорівна – одна з його кореспонденток, одна з тих, хто творить «з благословення Качуровського», – а це, як на мене, важить для характеристики творчої особистости далеко більше, ніж рецензії відомих критиків чи участь у популярних літературних проектах.
Існує погляд, ніби найкращі свої вірші поети творять у молодому віці, у випадку ж Любови Карпенко маємо, навпаки, пізній дебют і пізнє осягнення поетичного ремесла. Напевно, саме тому в її поезіях живе та свіжість емоцій і стилю, яка буває лише тоді, коли все – вперше, коли майстер щойно торує свій шлях, немов санну дорогу по незайманих снігах.
Попри «холодну» назву, збірка вибраних поезій (і прозових дрібничок) пані Карпенко – дуже тепла книжка. Набагато точніше відбиває її зміст саме ім’я поетеси (а імена в цьому світі даються не просто так).
Любов є квінтесенцією людського життя, нетлінним набутком кожного прожитого дня – ось про що нагадують нам вірші жінки на ім’я Любов. А по-справжньому любити вчить Любов Божа, яка сходить на нас через Боже Слово, – це кредо звучить у першій поезії збірки, засвідчуючи, що поетеса ясно бачить небесне коріння і своєї власної любови, і свого поетичного слова.
А любов, відбита в цьому слові, має не одну іпостась: це й любов-пам’ять, і любов-пристрасть, і любов-ніжність, і любов-турбота, – кожен, хто розгорне книжку Любови Карпенко, відчує, як уміє любити дочка славного українського роду, досвідчена жінка, чуйна мати і бабуся.
Любов – чудодійний еліксир, який зігріває в найбільші холоди:

Я віддаю тепло своїх долонь.
Долонями змету я сніг зі скронь.
Я відведу біду, візьму твій біль,
Теплом долонь зігрію в заметіль.

В долонях я несу тобі любов…

Любов дає сили вистояти навіть за тюремними ґратами, на самому дні гулагівського пекла (в цьому переконує присвята поету й дисиденту Вікторові Баранову), любов єднає нерозривними в’язями тих, кого поглинула страшна машина смерти, і тих, хто лишився по цей бік колючого дроту (про це промовляє поема «Скошене серце», присвячена дідусеві й бабусі авторки, Павлові й Меланії Шадурам).
Але яка б доба не була за вікном – любові повсякчас загрожує безліч небезпек. Зберегти чисту любов у світі, сповненому оман і олжі, – високе мистецтво, що його не кожен здатен опанувати. І тоді в злагоджений перестук двох закоханих сердець закрадається болючий дисонанс:

І день німий, і глупа ніч.
А ранок, збуджений громами,
Мені відкрив – те, що між нами, –
Клубок гарячих протиріч.

Звідси – певний фаталізм, який часом охоплює авторку:

А кохання – страшна отрута,
Раз скуштуєш – і вічно п’яний.
Не загоїш сердечні рани
І не скинеш ніколи пута.

Загалом чи не всі поезії Любови Карпенко – це ніби окремі репліки нескінченного діалогу, який провадять Він і Вона (Його репліки завжди залишаються «за кадром», але їх неважко домислити або ж заступити трьома крапками на позначення промовистого мовчання: «Мовчиш. Здається, і не дишеш. // Мовчання слуха телефон…»).
Так, у цілковитій згоді зі стереотипним сприйняттям жіночої лірики, творчість поетеси переважно зосереджена на емоційних перипетіях стосунків з коханою людиною:

Стискає небо коло самоти.
Я п’ю напій із солоду п’янкого.
У колі цім – лиш муза, я і ти,
Мені здається, більш нема нікого.

Навіть у снах любий образ не полишає її, але приходять у ці сни й зовсім несподівані гості:

Я літаю у снах
І купаюся в сонячних зливах.
Мені грає сам Бах –
В ті хвилини я справді щаслива.

Або такі чудесні відвідини, які були даровані в ранній юності й запам’яталися на все життя:

І сам Єсенін серед буйних трав
Для тебе вірші трепетно читав,
Поклавши руку на твоє плече.
І слів потік, як музика, тече.

Єсенінське благословення потрапило на вдячний ґрунт. Ще одна іпостась любови, що її плекає Любов Карпенко, – це любов до природи: до квітів – дітей п’янкого літа, до синьоокої весни й багряно-гарячої осени, до музики дощів, до друга-вітру (хоча поетеса не без гумору визнає, що «я і вітер – незвична пара»). А розкрити красу природи їй допомагає вміння мислити метафорами.
Ось як по-різному вона змальовує туман:

Доїдає туман сніги,
Ніби віл солому…

Як теля молоко – ранок смокче туман
З прохолодного вим’я долини…

Ми ловимо туман, а він втікає,
Ми все за ним, а він від нас – у даль.
Неначе птах тривожно відлітає,
Немов життя, якого трохи жаль.

Метафоричність у поезії Любови Карпенко – це не просто гра словами. За кожним явищем природи поетеса вміє побачити щось набагато більше: «В листочку кожнім бачу Божий лик // І пам’ятаю світле Воскресіння…». Це споріднює її поетичне бачення з візіями великих поетів минулого – англійця Вільяма Блейка, француза Шарля Леконт де Ліля…
Щодо поетичної майстерности, то у своєму «Зізнанні» авторка декларує:

Поезія – моя найбільша радість,
Моє життя, моя таємна святість.
Як я пишу – чи ямбом, чи хореєм? –
Скажу відверто, що пишу душею.

Певно, не слід розуміти останніх двох рядків аж надто буквально, – Любов Карпенко, хоча й не належить до жерців чистої форми, однак має природний метричний (і римовий) слух, який майже ніколи не дає збоїв. Цікаво, що подекуди крізь звичну силабо-тоніку в неї пробивається архаїчна силабіка, збережена в пам’яті серця й закорінена в народну пісню й «Кобзаря»:

Скрапує сльозою тихо листя клена.
Сяє крона дуба багряно-зелена.
Ліси безголосі – золотоволосі,
І пряде шовкову павутинку осінь.

Тут шестистоповий хорей зустрічається і доходить цілковитого порозуміння з цезурованим декасилабіком – розміром Шевченкового «Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали…».
Інтуїтивне відчуття розміру сполучається у поетеси з нахилом до особливої, пісенної ритмомелодики вірша. Її поезії аж просяться, щоб їх поклали на музику. Не випадково вона – ще й авторка пісень на власні тексти.
Окрема грань її обдарування – дитяча поезія: читати ці вірші легко й приємно, вони випромінюють доброту і вчать любити кожне Боже створіння – чи то зайченя, чи вовчик, чи їжачок, чи коник, чи слимачок, чи «поросяточко мале». А прозові мініатюри, де кожне слово починається з тієї самої літери (по-дорослому це зветься «прийом буквеної анафори»), спонукають малечу вслухатися в звучання рідної мови й опановувати тонкощі слововживання.
За плечима Любови Карпенко – дванадцять книжок, ця збірка – тринадцята – є підсумковою. Будемо сподіватися, що її порядковий номер виявиться для неї щасливим і вона – знову ж таки, попри «холодну» назву – зігріє не одне читацьке серце.

Олена Бросаліна,
кандидат філологічних наук,
науковий співробітник
Національної академії мистецтв України,
член Національної спілки письменників України
та Асоціації українських письменників